М.Р.

Кожен день як благословення. Ми з сином його ПРОЖИВАЄМО. З кожного дня безліч хорошого знаходжу, все як завжди, коханий. Тільки коли лягаю в наше ліжко, серденько, душу вижирає біль якого зовсім не знала.

Спати не хочеться бо кожна історія внутрішньопереміщенної залишила свій слід в душі.

Спати не хочеться бо не знаю наскільки якісне в тебе обмундирування.

Спати не хочеться бо кожної хвилини хтось вмирає, чи то тяжко ранений.

Спати не хочеться в цю мить бо всеодно здається що робиш замало.

Спати не хочеться бо душа криком кричить по тобі, рве на частини, як ти там, мій героє.

Але плакати не можна, як би не боліло.

Я в тебе хоч і чутлива, та сильна. Та так хочеться до тебе в обійми як малому дитю...

Не скажу тобі про те як тяжко, хіба це тяжко в порівнянні що ти переживаєш.

Хочеться сказати як болить. Та не скажу. Тобі відправила смс що лягаєм спати, все ок, любимо й чекаєм. Бо не можна по іншому, я не хочу щоб хвилювався за наші з сином сльози. А він теж плаче, й гірко. Просто тобі теж про це не скаже, ми ж вчимо його бути мужнім, як ти.

Та ми справляємося бо віримо в тебе, віримо тобі. Ти кажеш все добре- значить так і є, значить так і буде.

А те як насправді гірко і тобі, і нам, по поверненню додому з одного погляду все буде й так ясно. З першого обійму стане легше.

І багато дружин, матерів, сестер також зараз проходять як і я свій фронт.

Нехай наші чоловіки знають що допоки вони зовні стоять монолітом, ми- зсередини. Хай знають що у них є найсильніший щит із нашої віри і молитв.