Ірина Байбула
Якщо я вже на цій сторінці, то, мабуть, я мала б знати, що написати, окрім банальних слів подяки. Та чи можуть слова вдячності втратити свій зміст, якщо їх часто повторювати? Як і важко добрати вірних слів подяки, щоб висловити усі ті емоції, які не дають вільно дихати. Я мешкаю в Чикаго з 2005 року. Це довга історія. Колись мені видавалось, що я не маю підтримки, щоб щось змінювати у своїй країні. Мені хотілося, щоб зміни відбувалися швидше. Оця тяглість, небажання рухатися вперед, задавнені постколоніальні стокгольмські синдроми нашого суспільства дуже гальмували демократію в Україні. Тому я поїхала, щоб працювати та вчитися тієї демократії. Перші десять років мого емігрантського життя були, наче американські гірки: моменти піднесення змішані з сльозами власних гірких сліз від розчарувань та поразок, позбуття рештків юнацьких ілюзій та психологічне дорослішання і усвідомлення власного вибору. Як і власної ідентичності. На теренах українських соціальних мереж я часто зустрічала думку, що западенцям «природніше» відчувати себе українцями. Це дуже хибна думка, тому що поверхневі атрибути ідентичності галичан не мають нічого спільного з патріотизмом. А рівень психологічного зросійщення та колонізації населення в Західній Україні є також значним. Відверто кажучи, я думаю, що рашистька пропаганда придумала страшилку про кривавих бандерівців, щоб демонізувати націоналістичні ідеї в Україні та дегуманізувати українців. Мабуть, це було першочерговим завданням російської пропаганди, але на додачу вони в те самі увірували. З 2014 року все змінилося - Захід України номінально залишався легендарним лігвом бандерівців, а тим часом патріоти сучасної незалежної України зростали на Сході та Півдні. І ось і хуйло прорахувалося, бо пропаганда про західних українських каратєлєй мала б розділити країну, а натомість тільки посилила опір та виростила нове покоління патріотів. Якось декілька років тому я подивилася документальний фільм бразильського митця Віка Муніза « Wasteland», в якому він розповідав свою емігрантську історію та переосмислення мети свого проживання в іншій країні. Ця документалка допомогла мені остаточно зрозуміти, що я завжди можу і повинна бути корисна своїй Батьківщині. Де б я не опинилась. Деколи мені здається, що я вже пережила цю війну у 2014 році, бо я тоді вже зрозуміла, що війна з рашистами неминуча. Початок війни у 2014 році мав на мене великий емоційний вплив, але саме тоді я усвідомила, що українці можуть і будуть боронити свою землю та незалежність. Наші ЗСУ є талановитими та майстерними у військовій справі. Усе що нам потрібно - це потужне фінансування армії та інновації. Хіба є інакший вихід в українців? Підтримка ЗСУ - це для мене вирішене питання ще з 2014 року. Я самостійно можу обирати фонди чи проекти, які б я хотіла фінансувати і я буду це робити до сивих кіс. Як і намагатися просувати цю ідею серед української діаспори: систематичні пожиттєві пожертви Збройним Силам України з метою укріплення безпеки незалежної держави Україна. Я навчилася пригнічувати свої емоції, щоб бути корисною. Мені не важко знайти слова, мені тяжко тамувати сльози захоплення вами та подяки. Завдяки вам моя мрія вже здійснилася - мені більше не потрібно буде пояснювати більше за кордоном, що я українка. Здійснилась, завдяки таким людям як ви, хоробрим, самовідданим, натхненним, вільним, великодушним, неймовірно красивим у своїх прагненнях свободи. Немає більшої нагороди для мене, ніж жити з вами у один час, як і немає більшого смутку втрачати кожного, хто загинув за захист України. Дякую за вашу службу.
