top of page

Ірина Байбула

Якщо я вже на цій сторінці, то, мабуть, я мала б знати, що написати, окрім банальних слів подяки. Та чи можуть слова вдячності втратити свій зміст, якщо їх часто повторювати? Як і важко добрати вірних слів подяки, щоб висловити усі ті емоції, які не дають вільно дихати. Я мешкаю в Чикаго з 2005 року. Це довга історія. Колись мені видавалось, що я не маю підтримки, щоб щось змінювати у своїй країні. Мені хотілося, щоб зміни відбувалися швидше. Оця тяглість, небажання рухатися вперед, задавнені постколоніальні стокгольмські синдроми нашого суспільства дуже гальмували демократію в Україні. Тому я поїхала, щоб працювати та вчитися тієї демократії. Перші десять років мого емігрантського життя були, наче американські гірки: моменти піднесення змішані з сльозами власних гірких сліз від розчарувань та поразок, позбуття рештків юнацьких ілюзій та психологічне дорослішання і усвідомлення власного вибору. Як і власної ідентичності. На теренах українських соціальних мереж я часто зустрічала думку, що западенцям «природніше» відчувати себе українцями. Це дуже хибна думка, тому що поверхневі атрибути ідентичності галичан не мають нічого спільного з патріотизмом. А рівень психологічного зросійщення та колонізації населення в Західній Україні є також значним. Відверто кажучи, я думаю, що рашистька пропаганда придумала страшилку про кривавих бандерівців, щоб демонізувати націоналістичні ідеї в Україні та дегуманізувати українців. Мабуть, це було першочерговим завданням російської пропаганди, але на додачу вони в те самі увірували. З 2014 року все змінилося - Захід України номінально залишався легендарним лігвом бандерівців, а тим часом патріоти сучасної незалежної України зростали на Сході та Півдні. І ось і хуйло прорахувалося, бо пропаганда про західних українських каратєлєй мала б розділити країну, а натомість тільки посилила опір та виростила нове покоління патріотів. Якось декілька років тому я подивилася документальний фільм бразильського митця Віка Муніза « Wasteland», в якому він розповідав свою емігрантську історію та переосмислення мети свого проживання в іншій країні. Ця документалка допомогла мені остаточно зрозуміти, що я завжди можу і повинна бути корисна своїй Батьківщині. Де б я не опинилась. Деколи мені здається, що я вже пережила цю війну у 2014 році, бо я тоді вже зрозуміла, що війна з рашистами неминуча. Початок війни у 2014 році мав на мене великий емоційний вплив, але саме тоді я усвідомила, що українці можуть і будуть боронити свою землю та незалежність. Наші ЗСУ є талановитими та майстерними у військовій справі. Усе що нам потрібно - це потужне фінансування армії та інновації. Хіба є інакший вихід в українців? Підтримка ЗСУ - це для мене вирішене питання ще з 2014 року. Я самостійно можу обирати фонди чи проекти, які б я хотіла фінансувати і я буду це робити до сивих кіс. Як і намагатися просувати цю ідею серед української діаспори: систематичні пожиттєві пожертви Збройним Силам України з метою укріплення безпеки незалежної держави Україна. Я навчилася пригнічувати свої емоції, щоб бути корисною. Мені не важко знайти слова, мені тяжко тамувати сльози захоплення вами та подяки. Завдяки вам моя мрія вже здійснилася - мені більше не потрібно буде пояснювати більше за кордоном, що я українка. Здійснилась, завдяки таким людям як ви, хоробрим, самовідданим, натхненним, вільним, великодушним, неймовірно красивим у своїх прагненнях свободи. Немає більшої нагороди для мене, ніж жити з вами у один час, як і немає більшого смутку втрачати кожного, хто загинув за захист України. Дякую за вашу службу.


Останні пости

Дивитися всі

Дякую вам, наші захисники та захисниці! Наша броня, натхнення та віра! Дякую за кожен день життя Вам! Мрію, щоб всі ви повернулися живі додому!

Дякую за спокійний сон! Повертайтесь живими і здоровими ❤

bottom of page