Надія

Привіт, незнайомий, але дорогий серцю! Хочу почати з подяки: дякую, що своїм прикладом змушуєш боротися зі страхами кожного ранку, дякую тобі за кожен день.

Цього вересня буде 5 років як я працюю в школі. Досі не можу повірити, що хтось із моїх учнів вже стоїть на захисті країни. Знаю, тобі буває важко, часом хочеться все кинути і будь що буде... Але ти цього не робиш, бо не можеш підвести побратимів, а заодно і країну. Приблизно такі емоції відчуваю і я коли хочеться просто кинути все до біса і плакати, плакати, плакати... А потім стає соромно, бо зараз війна і моїми сльозами довбаних окупантів не змиєш з України, хоч я і добре вмію ревіти.

У березні я знатно "протупила" і вчасно не евакуювалась зі свого населеного пункту. Відчула на собі і гул ворожих літаків, і свист градів, гуркіт вибухів від авіабомб. Але 6 березня все таки змогла виїхати з того пекла. Тепер саме поняття "життя" для мене якесь інше. Були моменти, коли здавалося, що "завтра" вже не настане. І мене хвилювало лише як мої батьки переживуть втрату і чи змиряться. Але в той же час я розуміла, що якщо наші життя це ціна за вільну Україну, то я готова була змиритися. Лишень би вціліли ми як нація, як народ. Тому я дуже вірю в тебе! Вірю в твою внутрішню силу.

Я виросла в Чернігівській області серед лісів і річок, де українська культура і мова тісно вплелися в стіни сільських хат. Де казки і народна пісня звучать щодня. Де поняття "український" звучить гордо і непереможно. Тому в мене немає сумнівів у нашій перемозі, навіть коли читаю моторошні новини чи оплакую загиблих друзів.

Сподіваюся в тобі теж не згасає надія!

Бажаю тобі якнайшвидше побачити і обійняти свою родину, друзів.

Будь ласка, бережи себе! Ну і тримай ноги в теплі, як говорить моя мама😉