Анастасія

Дорогі наші захисники!

Напишу маленьку та схожу на інші історію.

Цю тривожну і криваву зиму я провела не в рідному Києві. І повернулась в нього лише у травні.

Мене завжди зачіпали фільми про Другу Світову. Не знаю, чому я так дивлюся їх і переживаю за героїв. Мабуть, тому, що хочу, щоб це ніколи не забувалось і не повторювалось, щоб ми всі пам'ятали жертв, що полегли через доктрину "чистої раси". Там були голодні, темні міста. Там люди йшли вулицями швидко і без зупинок. Там вікна завішували ганчір'ям.

До чого це я: фільми зробили свою справу. Я поверталась додому. І раділа, і боялась одночасно. Бо я не знала, якими я побачу свою країну та рідне місто. Напруженими? З чергами у магазинах? З похмурими людьми, що біжать по вулицях?

Але ми їхали під сонцем та небом Мукачева, Львова, Рівного, Новогораду-Волинського, Бродів, Житомира. Рахували кількість машин у чергах за паливом. І бачили, бачили, як там вирує життя! Незважаючи на рани та біль, горе, люди вирішили вистояти, жити, наповнювати свої міста сенсом і світлом.

Ми заїхали в Київ одного травневого вечора. Оминули згорілі будинки , скелет автомобільної заправки на повороті на Макарів. Попіл на стінах Mary Key, де недавно творили красу.

І я побачила, що він тихий, напівпустий. Але живе та розправляє крила.

Наступного ранку я була в ейфорії, їдучи в заповненій маршрутці та стоячи в черзі на метро Золоті ворота. Раділа, побачивши друзів і випивши з ними кави.

І все це завдяки вам.

Ніхто не вірив, що наші землі вистоять хоча б тиждень. Що там казати вже про 4 місяці!

Усе зробили і робите ви. Це за вашими спинами люди можуть хоча б іноді радіти простим речам, обіймати своїх рідних і дітей. Врешті-решт, хоч іноді дозволяти собі жити, як раніше.

Вікторія Спартц кинула в нас звинувачення, що "немає у вас війни", "люди начебто у якомусь просторі, де все ок", "живуть, як і до війни".

Та вона не розуміє.

Це не просто відчайдушна спроба жити далі.

Це акт величезної довіри у вашу міць, силу, мотивацію.

Це акт величезної вдячності, що на більшості території все ж вирує життя.

Це ваша заслуга, що люди не ходять з опущеною головою, а вірять у перемогу! Що, сидячи тепер так рідко у кафе за кавою, підіймають свої чашки за ваше здоров'я.

Тепер, йдучи на роботу, я завжди підіймаю голову у небо - сіре, блакитне, синє - і кажу "Дякую вам, хлопці, за те, що я і мої близькі живі".

Я вклоняюся вам. Я пишаюся вами.

І тепер часто згадую Лесю Українку.

"Гетьте думи, ви, хмари осінні! Тож тепера весна золота. Чи то так, у жалю, в голосінні, промайнуть молодії літа?..."

Ні. МИ будем крізь сльози сміятись! Серед лиха співати пісні!

Без надії - ТАКИ СПОДІВАТИСЬ!

Гетьте думи. Геть думи сумні!