top of page

Анастасія

Дорогі наші захисники!

Напишу маленьку та схожу на інші історію.


Цю тривожну і криваву зиму я провела не в рідному Києві. І повернулась в нього лише у травні.


Мене завжди зачіпали фільми про Другу Світову. Не знаю, чому я так дивлюся їх і переживаю за героїв. Мабуть, тому, що хочу, щоб це ніколи не забувалось і не повторювалось, щоб ми всі пам'ятали жертв, що полегли через доктрину "чистої раси". Там були голодні, темні міста. Там люди йшли вулицями швидко і без зупинок. Там вікна завішували ганчір'ям.

До чого це я: фільми зробили свою справу. Я поверталась додому. І раділа, і боялась одночасно. Бо я не знала, якими я побачу свою країну та рідне місто. Напруженими? З чергами у магазинах? З похмурими людьми, що біжать по вулицях?


Але ми їхали під сонцем та небом Мукачева, Львова, Рівного, Новогораду-Волинського, Бродів, Житомира. Рахували кількість машин у чергах за паливом. І бачили, бачили, як там вирує життя! Незважаючи на рани та біль, горе, люди вирішили вистояти, жити, наповнювати свої міста сенсом і світлом.


Ми заїхали в Київ одного травневого вечора. Оминули згорілі будинки , скелет автомобільної заправки на повороті на Макарів. Попіл на стінах Mary Key, де недавно творили красу.

І я побачила, що він тихий, напівпустий. Але живе та розправляє крила.

Наступного ранку я була в ейфорії, їдучи в заповненій маршрутці та стоячи в черзі на метро Золоті ворота. Раділа, побачивши друзів і випивши з ними кави.


І все це завдяки вам.

Ніхто не вірив, що наші землі вистоять хоча б тиждень. Що там казати вже про 4 місяці!

Усе зробили і робите ви. Це за вашими спинами люди можуть хоча б іноді радіти простим речам, обіймати своїх рідних і дітей. Врешті-решт, хоч іноді дозволяти собі жити, як раніше.

Вікторія Спартц кинула в нас звинувачення, що "немає у вас війни", "люди начебто у якомусь просторі, де все ок", "живуть, як і до війни".

Та вона не розуміє.

Це не просто відчайдушна спроба жити далі.

Це акт величезної довіри у вашу міць, силу, мотивацію.

Це акт величезної вдячності, що на більшості території все ж вирує життя.

Це ваша заслуга, що люди не ходять з опущеною головою, а вірять у перемогу! Що, сидячи тепер так рідко у кафе за кавою, підіймають свої чашки за ваше здоров'я.

Тепер, йдучи на роботу, я завжди підіймаю голову у небо - сіре, блакитне, синє - і кажу "Дякую вам, хлопці, за те, що я і мої близькі живі".

Я вклоняюся вам. Я пишаюся вами.


І тепер часто згадую Лесю Українку.


"Гетьте думи, ви, хмари осінні! Тож тепера весна золота. Чи то так, у жалю, в голосінні, промайнуть молодії літа?..."

Ні. МИ будем крізь сльози сміятись! Серед лиха співати пісні!

Без надії - ТАКИ СПОДІВАТИСЬ!

Гетьте думи. Геть думи сумні!

Останні пости

Дивитися всі

Дякую вам, наші захисники та захисниці! Наша броня, натхнення та віра! Дякую за кожен день життя Вам! Мрію, щоб всі ви повернулися живі додому!

Дякую за спокійний сон! Повертайтесь живими і здоровими ❤

bottom of page